«Українці носили вишиті золотом сорочки й хутро»: як дослідник і швець Костянтин Богомаз ночами шиє автентичний одяг

Радянський маскульт одягнув українців у шаровари, червоні чоботи та пластикові віночки. 

Навсправжки в українців минулого були навіть сорочки, вишиті… шовковими золотими нитками!

Також мали в гардеробі шуби з натуральним хутром, а жінки носили корсети. Навіть в селах. 

Все це «Вечору» розповів дослідник українського костюма, балетмейстер та блогер Костянтин Богомаз. Ночами він вивчає архіви та власноруч шиє репліки справжнього історичного одягу.

Українці на іконах

– Працював у різних країнах у складі інтернаціональних колективів. Якось ми ділились знаннями про культуру різних країн і от чую про Україну: «А чо так плоско, чо так бідно»? 

Тоді Костянтин замислився: дійсно, а чому?

Як насправді одягались на землях України, поки радянський маскульт не створив шаблонну шароварщину?

Почав досліджувати тему. І був дуже подивований:
– Українки носили корсети. Селянки теж. Тільки у заможних корсети були інкрустовані сапфірами та діамантами, а у селянок ні.

Іноді може скластися враження, що більшість українців обов’язково бідували. Ні, багато українців були дуже багатими людьми й мали можливість купувати дорогі речі. Носили сорочки, розшиті шовковими срібними та золотими нитками. Мали хутро, коралі та дорогоцінне каміння. 

Дослідник багато часу проводить за вивченням артефактів, щоб створювати історично вірогідний одяг:
– На жаль, чимало одягу просто втрачено. Та все ж є звідки брати інформацію. Вивчаю архіви етнографічних музеїв різних регіонів та приватні колекції.

У колекціонера Юрія Мельничука часто засиджуюсь над документами до 3-4 ночі. Перемальовую автентичні візерунки. Потім вишиваю їх.

Ікони – також джерело знань про одяг:
– Іконописці зображували українців поряд зі святими. Або зображували відомих людей свого часу у одязі, який вони носили.

Ікона Покрова з портретом гетьмана Богдана Хмельницького (Київщина, кін. 17 — поч. 18 ст.)

«Нам вас інакше показують»

Вдень в Костянтин основна робота – балет. Одяг шиє ночами:
– Я сова. Заварюю собі навіть не горня, цілий баняк кави й починаю творити. У мене вдома загалом порядок. Тільки в одній кімнаті творчий хаос: там майстерня. Можу одну сорочку шити кілька разів: поки не сподобається. Все методом тика. Головне, щоб виглядало розкішно і було історично правильним. Українському костюму близько 1000 років – з часів Київської Русі і до 20 століття. Варіацій крою, фасонів, орнаментів безліч. Є над чим працювати.

Справжній український одяг мало хто бачив:

– Якось у перерві між виступами я робив замальовки одягу. До мене підійшла колега узбечка і спитала, якого він народу. Кажу: «Український». Вона: «Та ні, ми вас інакше вивчаємо. Нам вас інакше зображають». 

Це досі триває: пострадянський простір знає тільки радянську версію України. Образ українця – це сало, горілка, намисто з дерев’яних намистин й бідність.

Нам створили в’їдливий образ вбогих, відсталих й малопривабливих

Сам українець дивиться на цю шароварщину й думає: «Ні, я не хочу себе з цим асоціювати».

Якої країни костюм?

З початком великої війни тренд на традиційний одяг стрімко зріс. Але є нюанс:

– Історично правдиві орнаменти сьогодні рідко використовують. На вишиванках ми бачимо колоски, соняхи… У Китаї вирощують рис. Бачили, щоб китайці носили рис на одязі? Українці теж не носили колосків. 

Одного разу Костянтин одягнув знайому дівчину у традиційний український костюм барокового стилю.

І повів її гуляти центром вечірнього Тернополя:
– Питав перехожих: якої країни це вбрання? Чув варіанти: Іспанія, Франція… Жоден не сказав, що це Україна. Моя задача – показати, якими ми були насправді.

Якось на день вишиванки я одягнув однострій з пістолями. До мене підходили, розпитували. Фотографувались. Бо виглядав красиво, ефектно. Хочу, щоб українець дивився на традиційний одяг і казав: «Круто!» Щоб українка запишалася: «Ого, це моє, клас!» Щоб все у нас було не з жалості, а з захвату.

Костянтин навчився шити сам. Згодом замовлень стало більше:
– Троє майстрів також шиють: у Теребовлі, Борщові та Запоріжжі. Іноді одна річ курсує між усіма. Кожен робить свою частину роботи. Найбільше замовляють сорочки — до них звикли.

Недавно пані з Луганщини замовила сорочку з локальною вишивкою краю. Я дав їй на вибір близько 20 візерунків, вона обрала. Ціни на одяг у моєму магазині «Світський куферок» такі ж, як на подібний одяг масмаркету.

Так людина може обрати й не переплачувати.

Кальсони, а не шаровари

Крім крамниці, дослідник активно займається просвітницькою діяльністю в Тік Тоці та Інсті:

– Чоловіки носили кальсони. Не шаровари. Я про це розповідаю. Ще про жупани, свитки, накидки, жубки, спідниці, керсетки, доломани, кохти, каптани, кунтуші, делії. Боса селянка в одній сорочці – брехня. Сорочка – спіднє, в ній спали. Раніше в Україні було холодніше, тому вечорами одягались у кілька шарів: українська сорочка, потім європейська, далі жупан. На нього зверху ще один жупан. Потім могла йти шуба, доломан чи накидка. І хутряна шапка.

– Є режисерські версії українського костюма для сцени. Наприклад: хочу, аби танцювали гопак в латексі. Красиво. Не автентично, але маю право. З радянською режисерською версією інакше: її сприймають за правдиву. Пробитися до багатьох керівників колективів складно: звикли до шароварів. Не розуміють, навіщо зміни.

 Але деякі колективи готові змінюватись. Наприклад, «Барвінок» уже виступає в моїх костюмах. Німеччина та Франція побачили справжню Україну. І це тільки початок.

Ольга Бродська

журналістка