Українська література жахів: короткий гід по темних підвалах від Кідрука до Винничука. Частина 1 

Деяким книжкам винятково пасує напівморок: уже не день, іще не ніч.

Добрий літературний горор – це коли закриваєш страшну книжку, що її щойно дочитав, одним сміливим рухом вимикаєш світло й ідеш кутатися у теплу-ніжну ковдру, де бабай не знайде.

А все страшне довіку залишається в тій книжці, ну чи хоча б до ранку.

Хороші горори знають, що мусять розважати

“Це за бугром ти можеш вішати на вуха читачів історії про вампірів і перевертнів, і вони завжди попросять ще.

Тут це програшний варіант.

Сам розумієш – інша ментальність, інша ідеологія, інше… а, до біса!

Як це ти поясниш читачеві, який очікує від тебе звичних життєвих історій”.

Це цитата з роману жахів 2003 року, з автором трилерів у головній ролі.

Без такого чи подібного ритуального вибачення ще недавно годі було уявити наші горори.

Наш читач бо – людина серйозна, йому всякі забавки про перевертнів не пасують. Так?

Як тільки література перестає вважати себе учителькою молодших класів і нести в світ мудре та вічне (себто, виховувати і проповідувати), як тільки вона дозріває до того, щоби поважати вибір читача, от тоді вона згадує, що уміє чесно розважати.

От тоді настає час для “місцевої” літератури жахів. 

Горор-романи (в десятках своїх різновидів) – формульна література.

Успіх такого твору буде залежати від того, як автор збереже “рамки” формули і чи зможе їх обережно посунути.

Наші письменники тих формул свідомі здебільшого, а далі справа за малим – адпатувати формули до наших реалій.

Уже цитований автор жахів бідкається: вся нечисть емігрувала в “капкраїни”, у нас діточки Дракулу знають краще за Басаврюка.

Романи жахів – це насамперед вражаюча колекція чудовиськ. От цим наші автори і займаються останні роки: творять свій “темний всесвіт”.

Буває, навіть вдало.

“Песиголовець” Олександра Завари

“Песиголовець” Олександра Завари успішно українізує Червону Шапочку.

Модний автор задумав хіт, підґрунтям якого стане легенда про Песиголовця на Франківщині.

Для цього він розчленовує трупи і таскає родину таємничими місцями сили – намагається проникнути в матеріал якомога глибше.

У тих мандрівках його дочки інфікуються злом. Одна одержима вбиває направо і наліво педколектив середньої школи, друга снить пращурку Оленку.

І от нарешті вона – Оленка. Дівчина істинної віри, потрапляє в оборудку до поганців, які моляться померлому на хресті богу.

Тепер вона мусить віддати їм на страту свого друга Песиголовця, котрий колись врятував її від скажених лісорубів.

Мала вдягає червоного плащика, бере кошик із пиріжками для бабусі, що живе на узліссі, і вступає у двобій зі злом. Краса!

“Не озирайся і мовчи” Макса Кідрука

Макс Кідрук в “Не озирайся і мовчи” так само працює з формулою про страшних діточок. 

Гори, море, ліс, вічне літо – ідеальний притулок для підлітків із крутими соціальними і психологічними проблемами.

Ви ж помічали, наскільки малята страшні саме в горорах? Навіть коли вони в ролі жертв.

Кажуть, що сплеск жанру припав на часи, коли бебібумери ставали підлітками.

Уявіть в кожній родині по два-три підлітка-погодки і зрозумієте, чому саме некерованими дітьми лякали до смерті читачів авторів “Екзорцизму” і “Омена”.

У Кідрука бісячих дітей двоє: Марк і Соня. У рівненській школі гинуть учні: від зупинки серця помирає спортсмен, кидається з даху відмінниця.

Свідком обох пригод стає Марк – товстун-ботан. У нього є приятелька – Соня, жертва родинного насилля.

Мала відкриває Марку таємницю, як за допомогою ліфту проникнути в паралельний вимір. Ідея не повертатися в реал мала виникнути скоро – так і сталося…

“Зазирни у мої сни” Макса Кідрука

Це історія про одержимість і ще одна крипова дитинка.

Питання навіть не в тому, що наприкінці хтось помре, а в якому порядку тут всі повмирають.

Переживши клінічну смерть, чотирирічний Тео починає спілкуватися з кимсь, кого зве Аймонтом.

Ця потойбічна англомовна істота – гуманіст: повідомляє ФБР про діяльність наркокартелів і попереджає теракти ісламістів. Тео страждає нічними кошмарами, чимсь схожим на нейролепсію і припадками.

Одного дня малий зникає. Дія переноситься з Рівного, де народився Тео, до Балтимору, де жив Аймонт. Та і примара зі снів малого виявляється не таким уже й альтруїстом.

“Бранці мороку” Наталки та Олександра Шевченків

Тут буде повна колекція страшних дітей: історія про одержимість плюс історія про привидів.

Чоловік-телевізійник втрачає роботу, дружина-письменниця пропонує переїхати за місто.

Вони купують будинок в глушині. В будинку чоловік демонструє всі глибини сволочизму.

Можна подумати, що його невдаху зламала необхідність жити на утриманні успішної дружини, але ні, то ним заводів дух убивці-педофіла.

Дружину тим часом починають переслідувати привиди убитих в будинку дітей. 

“Мантра-Омана” Вікторії Гранецької

Це теж історія про привидів.

Привиди тут – це задавнені забуті спогади про колишніх коханців…

Юнка снить Ловця снів, він спокушає її сплигнути з даху п’ятизіркового готелю.

Вона припиняє спати, але відключається і стрибає. Помирає уві сні і в реалі стає примарою.

Тепер їй треба зрозуміти, хто той Ловець, чому він її убив і як його зупинити. Тільки нечесна робота з формулою: привиди тут – це задавнені забуті спогади про колишніх коханців… Та  ну, кличте негайно Білла Мюрея з товаришами.   

“Мороки” Олександра Михеда

Це “Місто гріхів”, на яке ми заслужили.

В корчмі з’являється чужинець-мандрівник, в котрому місцеві тут же опізнають чаклуна і збираються його палити.

Мають досвід: своїх відьом всіх уже взяли на палю і попалили. Та винищувачів нечисті чекали: з їхніх пошматованих тіл вийде добра юшка до доброї бесіди про панування над світом. 

“Сакрал” Ірини Хомин

Авторка відправляє юну художницю Терезу в будинок-майстерню в Карпатах, щедрий подарунок батька-одинака.

Коротше, Омен тепер жінка, єгиптянин і народився на Галичині.  

В будинку починається щось коїтися: то чуються кроки, то гудуть в зачиненій кімнаті протяги, то нізвідки вода залиє одну з кімнат і саме ту, де Тереза зберігала свої картини.

А на картинах тих – храми, що їх художниця вписує в місцевий ландшафт, ту місцину аборигени звуть Межею і ходити там не можна.

Гість Терези, схоже, прийшов звідтам. Він їй розкаже про переродження і прокляття єгипетських богів… Коротше, Омен тепер жінка, єгиптянин і народився на Галичині.  

“Тінь” Євгена Жердія

Всі події відбуваються в шаленому темпі: помітити, що тут є хворобливими вигадками героя, а що – автора, нема часу.

Журналіста, що спеціалізується новинами про популяції піраній у місцевому озері, відправляють у село неподалік: нібито там бачили перевертня.

Ігор тут же стикається з примарою і наштовхується на гігантського вовка. Тим часом в елітній психлікарні поблизу привиди примушують лікарів накладати на себе руки, вампіри з палати для буйних висушують персонал.

Спраглий сенсацій репортер влаштовується в дурку під виглядом пацієнта. Тут йому і випаде пізнати Тінь: одна з пацієнток снить темну сутність, що у такий спосіб переходить в наш світ…

А ви знали, що дитинка Розмарі має всі шанси народитися в Україні?  

Розумієте, до чого я тут веду?

Вампіріада: українська кров заговорила… закрийте вуха

Упізнаванність забезпечує популярність. Укргорор популярності цурається. Це легко побачити саме на дракулах всяких. 

Українські романи про вампірів здебільшого пишуть так, ніби то є найперший твір про вампірів взагалі.

Темою нашої вампіріади часто стають родимі, а не роблені вурдалаки, дампіри себто – суто фольклорні персонажі.

Тому часто мруть від голоду. Адже більшість українських вампірів не є прямою загрозою людині. Вони вдаються до насилля тоді, коли захищають себе від людей.

Наші вурдалаки переважно не мають залежності від ночі, економлять на трунах-для-сну, не вразливі до сонячного світла. 

“Глибинка” Олександра Шевченка

Письменник в пошуках сюжету забрів в Ніжинські ліси, звідти родом його дід.

Село, кажуть, прокляте. В тому селі здавна живе упир, який може перемішати свій дух в тіла своїх учнів.

Цікавість письменника розбудила істоту, гаплик буде тому селу.  

“Інший вид” Алли Сєрової

Тут Алла Сєрова прирощує Давній Єгипет до Мукачева і розхитує вампірський канон як може. Упирі за Сєровою – це жерці Сета, що відступилися.

Мати вічність, але прожити її в Мукачево. Страшно?

Семеро першокурсників і аспірант із Запоріжжя приїздлять на фольклорну практику на Закарпаття.

Різношерста і над-стереотипна компанія: заучка, бувалий, дивна, стерво, мажорка, хвойда, бунтарка, товстуха.

Семеро з них – обрані, вони пройшли серію перероджень, щоби опинитися саме тут і зараз. В місцині, куди вони забралися попри попередження місцевих, з живих давно нікого нема.

Зате є упирі і легенда трьохсотрічної давнини про Золтана, що прагнув знання і через це підписав угоду з Нечистим.

Як же добре, що половина фольклористів – провидиці, їхні сни підкажуть малятам, як побороти упирів… В такій історії, певно, сумно бути необраною восьмою на студентській літній практиці.  

“Сестри крові” Юрія Винничука

В гротескних світах Винничука вампіри гаять вічність на те, щоб кокетувати з бабами і писати вірші. 

1640-і. Юліана перебралася на Лоренцо і стала корсаркою на гданському судні “Стрибог”, що його команду склали колись потуречені, нині вільні козаки.

Франц – чорт, шпигун, посіпака чаклунів – рушає зі Львова до Гданська, аби знайти спосіб “запустити” Голема.

Спосіб знаходиться в особі нереально красивого юнака, який опиняється на одному кораблі з Юліаною і Францем; від юнака не можна очей відвести, але відразу в око впадає, що всі жести його, міміка, репліки були до того добре натреновані.

Ульріху шістсот років, він вампір, харчується тільки дівчатами і живими жертв зазвичай не залишає, але раптом і чомусь пропонує Юліані розділити з ним вічність.

“Стрі-чен-ня” Володимира Худенка

У Наталки Безрідної от-от стануться круті проблеми: серед козацької старшини причаївсь вурдалак, що прикривається ім’ям шанованого роду

1677 рік. Хутір неподалік Києва.

Хведька, літній уже козак, згадує побратимів, що їх втратив в боях з ордами упирів із заходу, серед них і отамана Безрідного з дружиною.

Саме час, щоби благосно сприйняти візит давно померлого товариша, який сповістить йому волю дорогих покійників: Хведько має рушати на Чернігівщину, де треба знайти отаманову доньку Наталку.

У Наталки Безрідної от-от стануться круті проблеми: серед козацької старшини причаївсь вурдалак, що прикривається ім’ям шанованого роду, йому і перейшла дорогу Наталка.

Та і дівка-то – суще хамовите стерво, нічого дивного. А ще чаклунка.

А ще її покійний татусь був мусульманином і володів магією тамтешніх молитов. А ще її матуся походить з роду румунських вампірів.

Наталя – вампірська княгиня, коротше… Ой. 

“Служитель” Андрія Гулкевича

Гулкевич має на меті показати, як добровільний слуга упирів може стати винищувачем вампірів і це йому майже вдається.  

Учителя історії Олексія щойно звільнили, роботу втратила й дружина.

Родина з двома підлітками переїздить в маленьке містечко, де є маєток, успадкований Олексієм від батька. Разом із маєтком успадкували і вампіра – барона Штаймера, котрому рід Олексія служить.

Ця історія Ренфілда купи не тримається, у нас маєтки в спадщину за совєтів не передавалися (навіть якщо дід прислужився КДБ, тим більше якщо).

Але Гулкевич має на меті показати, як добровільний слуга упирів може стати винищувачем вампірів і це йому майже вдається.  

Попри орієнтацію “Служителя” на бремстокерський канон, в історії барона раз по раз проступає наша альфа і омега вампірських романів – “Спалення упирів в с. Нагуєвичі” Івана Франка.

Галина Пагутяк і прекрасний “Слуга з Добромиля”

У нас насправді є твір, з якого можна починати відлік рідненьким упирям. Це і робить Галина Пагутяк в найвідомішій і найвдалішій нашій книжці про вампірів, вона пише вампірській канон від Франка, а не від Стокера. 

Слуга буде вільним, коли помре останній нащадок його рятувальників. 

1939 рік. Лаврів і Добромиль – великі монастирі неподалік один одного, що їхні архіви і бібліотеки просто зараз розкрадають НКВДисти, а життя монахів опинилося під загрозою.

Страх змушує монахів засумніватися у вірі, вони все частіше згадують таємничого Слугу з Добромиля. Той бо точно знає, що Бога нема.

Архіви спалять. Ніхто з ченців не виживе.

1949 рік. У монастирі розмістили психлікарню. В лісах поблизу ще триває війна. Двоє психіатрів – комуніст-фронтовик з Волині і дивом уцілілий львівський єврей.

До головлікаря Олексія Івановича однієї ночі звертається пацієнт, каже, що боргує послугу місцевому юнаку і просить надати допомогу пораненому повстанцю. Натомість обіцяє розказати свою історію, що бере початок у 1280-х. Це Слуга. 

Слуга безсмертний. Йому більше семи століть, походить із Трансильванії. Слуга народився від освяченого церквою шлюбу відьми і носферату.

Слугу важко впізнати: тим, хто його бачить, він нагадує когось близького і коханого – завжди чоловіка, а живого чи мертвого, то байдуже.

Опікується котиками. Зло упізнає за запахом. Контролює погоду. Потребує сну і людської їжі. Колись його врятували від смерті, тепер він повертає борги.

Слуга буде вільним, коли помре останній нащадок його рятувальників. 

Поп-символи на кшталт Дракули є транснаціональними, так кажуть. Їх спізнають люди з різним культурним кодом… Цікаво, чи можна буде колись так сказати про Слугу чи він треба тільки нам і тільки для певної терапевтичної мети? 

Другу частину короткого гіду українськими горорами читайте завтра на “Вечорі”…

Ганна Улюра

літературна критикиня