Вазони на снарядах, поліцейські, карасі і котлети руками: божевільний репортаж з вечора волонтерки Раїси Шматко

Вона у військовій формі, тримає на руках кудлатого песика й усміхається. Де вона? На платформі метро “Хрещатик”. Коли йдете на ескалатор, щоб піднятися на головну вулицю столиці, ви точно з нею зустрінетеся. Вона зліва. 

АТО змінилося на ООС, ООС на повномасштабне вторгнення. Осінь на зиму, весна на літо. Йдуть роки, а великий лайтбокс у серці Києва все ще з нею. А вона – з серцем Києва. І всієї України.

Релакс Раїси Шматко

Ця пафосна підводка – не для депутата чи зірки. Не для реклами чи піару. Вона для однієї прекрасно божевільної волонтерки, яка не шукає слави. Але буде добре, якщо про неї дізнається ще більше людей. Її звати Раїса Шматко. 

– Пані Раїсочко, я заїду до вас ввечері?

– Так, сонечко, у нас сьогодні день релаксу. Робимо такий день після поїздок на “нуль”.

Релакс… Мабуть, трохи посидимо, поговоримо тихенько, та й поїду собі.

Ми знайомі не один рік. Колись я була крихітним волонтерятком і збирала на своєму масиві одяг та взуття для “сірої” зони Донбасу. Тоді це був Бахмут та околиці. Там було кілька точок, з яких потім гуманітарку розподіляли між місцевими жителями.

Я збирала на масиві, а потім відвозила у Дарницьку районну адміністрацію: саме там Всеукраїнському жіночому руху “За вільну Україну” виділили приміщення: дві невеликі кімнатки, у які влізало стільки, що складно уявити.

Пані Раїса та її однодумці майже щодня були там: приймали речі у небайдужих, складали, перебирали, пакували, відправляли… Часто нема куди було ступити від купи речей. Та пару разів я все ж побачила кімнатки такими, якими їх задумала Дарницька РДА. 

Що робила Раїса з побратимами і посестрами у вільний від Дарницької РДА час? Їздила на нуль. До своїх сонечок у формі. Везла те, що їм треба і передавала напряму з рук у руки.

Що тепер? Тепер поїздок ще більше. Але Дарницька РДА продовжує приймати одяг та взуття. Втім, адреси доставок уже геть інші. І Раїси там нема – є чергова.

А де вона, крім платформи метро “Хрещатик”?

Так ось же: відчиняє хвіртку й біжить до мене обійматися! Хоче спати, сильно втомилася, та її великі добрі очі нафарбовані. На губах помада. Яскрава неонова кофтинка відтіняє засмаглу шкіру. Вона тільки повернулась зі Сходу. Де вчора ледь не загинула.

– Ракета впала дуже близько, 300 метрів, уявляєш? А я тоді в туалет пішла… У нас сьогодні Пашка з Херсону, проходь.

Намет з картиною і вазон на снаряді

Великий красивий двір приватного будинку. Троянди, маленький ставочок, черешня. Ну, як у всіх? Фіг там!

Поряд з квітами й деревами… Ларьок. На його місці раніше були намети, що лишилися з передвиборчих кампаній різних політиків. Тільки тут вони мирно стояли поряд і займалися реально корисними справами – працювали складами для потрібних “дрібничок” на фронт.

Тепер МАФ стоїть. Йому не страшний дощ чи сніг. Тож там зараз продукти. І можна гратися у продавців. Правда, на це нема часу – якщо не в дорозі, то є робота тут. 

У невеличкій пристройці з ялинкою з новорічного дощика на дерев’яних дверях… Ні, не катопля. Вона у сусідній. А тут живе український дрон. Наші інженери почали їх збирати і змогли здешевити собівартість у 10 чи навіть у 20 разів. Військові уже перевірили: працює чудово!

Що тут ще? Намет з броніками, касками, берцями і картиною на стіні. На стіні намету. Картина.

По усій ділянці поряд із статуетками та іншими дворовими декораціями таблички з написом “міни”, шматки снарядів, прапори, коробки з патронами, гільзи і тубуси усіх можливих розмірів. Все це стоїть не просто так: ось на снаряд повісили вазон із квітами, а на цей тубус зручно чашку ставити, бо високий. 

Це українці, вони такі. 

Волонтери, військові, басейн і пара поліцейських

Окремо є ще один будинок, поряд із ним – склад медицини. У будинку живе подружжя поважного віку з Бахмута. Вони не мають рідних і сумують за роботою на землі. Тож радо допомагають по господарству. Вечірня робота – полив рослин.

Лариса бере шланг і неквапливо заходиться поливати двір. Особливо колоритно виглядає полив снарядів. Ну, а раптом проростуть на родючій українській землі?

В одному з наметів накритий стіл. За столом – донька Раїси Олена, Паша з Херсона, Володя та Сергій, які їздили з Раїсою і теж відчули на собі “приліт”. Вони голосно розмовляють, багато курять і не менше сміються.

Запрошують до столу. Я сором’язливо пробую черешню і розвішую великі журналістські вуха. Пам’ятаєте, що у Раїси сьогодні релакс? 

– Їдемо і стали прямо на перехресті. Де Часів Яр? На блокпостах нікого. Ми загубились, почали карту дивитись. Ще б 5 хвилин постояли – нас би накрили. Ну це додумались там стати. Де всі наші? Ну нема вас на місці, то лишили б табличку: до п*дарів 200 метрів, – розповідає Володя. Всі ржуть.

Тут відкривається хвіртка і заходять… Двоє поліцейських.

– То свої, вони до нас заходять, коли викликів нема, – каже Раїса і йде їх обнімати. Поліцейські приєднуються до нас.

Посеред описаного вище пейзажу – невеличкий басейн. Ми з Раїсою виходимо з шумного намету туди. У скарбничку дивних місць для інтерв’ю додається шезлонг. І я, нарешті, питаю:

– Як проходять ваші вечори?

– Оце приблизно так. З гостями у нас завжди складається, бо мене знає багато людей. Вся лінія фронту. І немає дня, щоб у мене когось не було звідти. І це зовсім неочікувано. Сьогодні думала, що просто буду лежать після поїздки на 2000 км. Ще й такої екстремальної. Але не склалося, дзвонить Паша з Херсона, проїздом, завтра їде, як же я можу не прийти?

Тут постійно хтось є, 24/7. Це ж хлопці можуть їхати і вночі, не можуть повз мене проїхати. Знають, що ми їх завантажимо як треба. У нас постійний рух, тусовка. Мене часто запитують: як ти це витримуєш? А я без цього уже не зможу жити. Паша, до речі, теж тут знімав житло як переселенець. А тепер пішов на фронт. Визволяти своє село. 

Це, знаєш, бойове братерство, яке ні з чим не можна порівняти. Особливо якщо ти там з ними. Які вечори на передовій? Ой, це балачки! І знаєш, чим ближче ти до передової, тим веселіше.

Тепер хочу експеримент провести: масло гвоздики додати в антисептик. Бо спреї, ті що вартували того року 70 грн, тепер 180, треба щось думати. Дівчата знайшли у гуманітарці фатін – з нього шиють на панамки москітні сітки. 

“Раїсо, ти божевільна леді”

Повз нас проносяться поліцейські: виклик. Приходить з риболовлі онук Раїси, показує фото улову. Його риболовля спортивна, тож зловив, сфотографував і випустив. Якщо карась – приносить додому, у ставок.

З таксі біжать зустрічати Jv Kay, американського фотографа з Айови, який приїхав допомагати нам тут, робити фото та інформувати американців про війну. Ну і стимулювати їх донатити, звісно.

Він сідає за стіл під український прапор:

– Я приїжджаю до вас уже вдруге, встиг познайомитись з багатьма людьми. Був на Сході. І зараз зробив безліч фото у Харкові.

– Спитайте, що йому подобається в українцях!

– Дружні, енергійні, відважні, мають чудове почуття гумору. Вони надихають мене та інших американців. Більшість американців розуміють, що тут відбувається. Але їм треба нагадувати. І Раїсо, вони думають завдяки моїм історіям, що ти божевільна леді, яка ганяє весь час на фронт.

– Ой, – відмахується вона, – українці також вважають мене божевільною.

Дружний регіт. Знову скрип хвіртки: поліцейські повернулися. На виклику була бійка, зараз знову вільний час. Скоро вони знову побіжать і сьогодні вже не повернуться – вночі викликів більше.

“То сємєчкі”

Я тягну руками котлету. У такій компанії розслабляюсь швидко. Павло дає до котлети хліб. Розмова тепер про катастрофу на Каховській ГЕС. The New York Times випустили новину, що дамбу підірвали росіяни. Ми радіємо, та Jv Kay скептично каже, що NYT занадто обережне і могло б бути сміливішим.

Тим часом чоловіки хваляться уламками снарядів. Це тут звичайна справа. На столі поряд з їжею мисочка з патронами:

– То сємєчки.

Тут війна не просто стала частиною життя, а буквально вросла в цей двір. Перші кілька хвилин моторошно й дико. А потім розумієш: ми так з 2014 року живемо. Хтось намагається уникати і вдавати, що його це не обходить. Але у кожного українця зараз у серці застрягла ракета і тут цього не приховують. 

Все так, як є. Снаряд і квіти, життя і смерть. Обійнявшись. Сьогодні тут весело. Та завтра може прийти сумна звістка про когось, хто встиг стати ріднішим за брата чи сестру.

Мене підкидає на зупинку маршрутки Сергій на автівці, що багато проїхала фронтовими дорогами:

Дорога додому лежить через все місто. Заходять і виходять пасажири. Всі в цивільному, звичайні кияни. Молодь з бляшанками чогось смачного, мами з дітьми і самокатами, втомлені “білі комірці” після трудового дня. І я у сукні з трояндами. З жовтою бананкою. Така сама. Тільки у бананці – подарований волонтерами патрон…

Почитайте ще про крутих волонтерів:

1. “Можна вашу маршрутку поміряти?”. Як вечорами плетуть маскувальні сітки Бджілки Києва
2. “Вечорами я збираю “Оркодавів” – як механік чаклує над старими мотоциклами для ЗСУ на передову
3. Як зварювальник безкоштовно ремонтує генератори військовим
4. “Це улюблена справа!”: як автомеханік вечорами безкоштовно ремонтує авто для ЗСУ

Ольга Бродська

журналістка