“Це улюблена справа!”: як автомеханік вечорами безкоштовно ремонтує авто для ЗСУ

Ніколи не знаєш, скільки неймовірних історій носить у собі людина. Отак дивишся – звичайний собі балакучий майстер із ремонту автівок у звичайнісінькому боксі СТО.

Ремонтує щось під капотом і ненав’язливо рекомендує, як надалі поводитися з машиною.

А за його плечима – звільнення Макарова, кілька поїздок під Бахмут та десятки відремонтованих та відправлених на фронт автівок.

Вижив у пеклі війни, дав Богові обіцянку – і тепер виконує її в глибокому тилу, вечорами безкоштовно ремонтуючи машини для військових на фронт.

Втілити мрію

Сергію Ковальчуку 40. Із технікою дружить із дитинства. Каже, що в школі навіть був чемпіоном Рівненщини з мотокросу – круті віражі на мотоциклах на швидкості давалися легко.

Тепер у нього власна справа до душі – 2 бокси на СТО, де Сергій сам собі хазяїн.

Ніби й працює, та так любить цю роботу, що хоч і втомлюється фізично, але душею відпочиває.

У чоловіка тут напрочуд чисто – все має своє місце. Наче у виставковій залі, на стінах висять ключі, гайки, під стінами – каністри з чимось машинним, а зверху під дахом копошаться пташки – звили собі гніздечко.

Під якусь запчастину, якою саме займається Сергій та яка вимащена чорним мастилом, по-хазяйськи підстелене простирадло. А в одному з боксів навіть є кімната відпочинку – з диваном, телевізором, елементарними умовами. Та шлях до цього був непростим.

– Я з тих, хто не боїться ручної роботи, – усміхається Сергій. – Завжди любив техніку, щось крутити, майструвати. Працював електриком, але завжди вертався до спогадів, як було добре в гаражі.

Якось так втрапляв, що завжди на СТО неякісно ремонтували машини, а брали шалені гроші. І я собі думав: якби ж мені всі ті інструменти, то я б собі сам добре зробив машину.

Так з’явилася ідея для власної справи – СТО, де кожен міг би користуватися інструментами, боксом, підйомником і не боятися, що хтось відремонтує твою автівку абияк. Таке собі ноу-хау.

Тож Сергій підзбирав грошей і звільнився з роботи, аби віддатися справі мрії. Але за деякий час чоловік потрапив в аварію не з власної вини. 

– Я був лежачим. Якби на той час я ще не звільнився з роботи, то, може, ніякої власної справи і не було б. Бо ж на роботі оплачують відпустки, лікарняні. А тут я лишився сам. Всі витрати впали на мої плечі.

Як розповідає майстер, тоді у нього розпочалася депресія. Без роботи, увесь поломаний, треба купа операцій, дружина Лариса день і ніч поряд, аби поставити на ноги та ще й по дому господарювати…

Довелося складати себе докупи і йти далі, за планом.

– Трохи підлікувавшись, орендую бокс. Я його сам облаштовував 43 доби. І це повернуло мене до життя. А оцей диван мені снився у перші дні війни, коли ми з хлопцями з тероборони спали на бетоні, бо ж тут тепло. Не знаю, чому саме диван – ні дім, ні моя кімната.

Диван… Я ж коли його облаштовував, то як для себе робив. Думав, будуть там собі крутити машини, платити лише за час перебування а боксі, а я тут відпочиватиму, може, щось помагатиму. І ось зробив ті бокси, став чекати клієнтів. Але не всі дочитували, що то станція технічного самообслуговування. Приїздили і казали: зроби.

Так чоловік чекав 3 місяці. А тоді зрозумів, що треба ставати і крутити самому.

– Часом, було, приїде чоловік, я йому виставлю на підйомник авто і він починає працювати. Крутить щось годину, дві. Я то радію – час іде, гроші капають. А потім заходить до мене і каже: поможи, бо шось не виходить. І доводиться все переробляти. Так моя СТО із самообслуговування стала звичайною.

Війна, Бог і обіцянка

У перші дні повномасштабного вторгнення Сергій відправив дружину та двох синів-підлітків за кордон, а сам пішов до лав територіальної оборони. Попри те, що потребував операцій та продовження реабілітації після ДТП.

– Весь поламаний, я пішов на війну, – розповідає чоловік, паралельно показуючи рентгенівські знімки кісток та суглобів, які тримаються на шунтах. – Я думав, що зможу воювати. Але вже коли вперше одягнув на себе усю амуніцію, зрозумів, що довго незагоєні переломи не протримаються. 

За якийсь час Сергія з побратимами перекидають до Макарова. Про це майстер розповідає небагато, але погляд та те, як ретельно, з довгими паузами він добирає слова, говорить значно більше.

– То було пекло. От зараз я роблю машину побратимові, який тоді лишився один живим у танку, досі воює… Там, у Макарові, Бог показав мені справжню війну… Пошматовані люди… Я бачив, як помирали під завалами, під бетоном… Якби Бог тоді не показав мені все те, я б досі думав, що зможу… І тоді я дав Богові обіцянку: якщо залишуся живим, то зроблю більше для нашої перемоги… І я вижив. Дивом. 

Три місяці Сергій провів у госпіталі. За станом здоров’я на службу не повернувся. Але думками весь час був із тими, з ким пліч-о-пліч у перші дні захищав українські землі.

– Думаю собі, що ти або на війні, або робиш для війни. Коли мої хлопці були у Бахмуті, я 4 рази до них їздив – із раціями, передачами з дому від рідних, машинами, купленими на зібрані усім світом гроші, аптечками. Аби вони не думали, що я втік від них. Спочатку думав, що це те, що маю робити по своїй обіцянці перед Богом. Але їх вивели звідти.

Перша автівка для військових 

Сергій тримав тісний зв’язок із побратимами. І коли одному з них треба була машина, разом із другом почали працювати в парі: викупили авто, але у дуже поганому стані. 

Тож друг збирав гроші на запчастини, а Сергій вечорами ремонтував. Коли справа дійшла до фарбування, хлопці розгубилися – ніхто раніше таким не займався.

– І тоді я подумав: це ж не на продаж, а на війну. Колись у мого сина було захоплення – графіті, фарба залишилась. То я й запропонував синам те авто пофарбувати. Вони зраділи: клас, балончики, машина – контент! Але коли зрозуміли, що треба машину спочатку добре затерти наждачним папером, то ентузіазм пропав (сміється – авт.). Ту машину ми таки пофарбували, запакували пилками, лопатами – і вона поїхала служити.

Сергій пригадує, що тоді, аби віддячити людям, які долучилися до збору, виставив у соцмережі відремонтоване авто. І люди почали підтримувати.

– Це мене змотивувало. А коли побратим подзвонив і сказав, що все сподобалося, я відчув, що хоч і не на війні, але близько. Тоді я зрозумів, що маю робити тут.

Майстер не рахує автівок для військових, які пройшли через його руки. А військові не знають, що ремонт машини, яка поїде у бойове завдання, їм нічого не коштуватиме. Тож коли справа до цього доходить, дивуються.

У травні минув рік, як з боксу Сергія виїхала перша відремонтована автівка для військових. Відтоді майже щовечора майстер береться за інструменти, аби підрихтувати чергову службову залізну “конячку”. 

– Такий вечірній час – то відпочинок для душі. Це ж моя улюблена справа! Навіть коли вимикали світло, то підлаштовувався під графіки, аби віддати авто вчасно.

Пам’ятаю, коли була загроза наступу з північного кордону, привезли автомобіль, просили щось відремонтувати. Коли я почав, то побачив, що там є набагато страшніші поломки. Не міг віддати військовим авто в такому стані. Довелося ремонтувати без світла, від мобільного ліхтаря. Добре, що інструменти були заряджені.

Ближче до лінії фронту 

Нині Сергій серйозно задумується над тим, аби їздити на ремонт автівок для військових ближче до лінії фронту. Вахтовим методом. Поки це лише плани, але у нього вже є однодумці для команди.

– За увесь час ми з друзями на гроші людей, які відгукуються на збір, купили і завезли хлопцям десь 30 машин. Коли їздимо на схід, то бачимо, скільки хороших автівок просто стоїть: там колеса нема, там чомусь не їде. Може, умов нема їх ремонтувати, чи не вміють.

То парадокс якийсь виходить: ми тут зі скрипом збираємо 5 тисяч євро на машину+дорога, а там стоять машини, які можна відремонтувати за 5 тисяч гривень. Так, там “прилітає” кожен день, але ж всюди може “прилетіти”. А так ми тратимо купу грошей та часу на довіз, коли все можна робити на місці. Тож тепер я мрію організувати команду, яка б могла поїхати зі мною на схід, аби служити своїм вмінням там. 

Вечір вихідного дня

Коли в будні вечори Сергія часто проходять за улюбленою справою, то у вихідні вечір з сім’єю – то святе. 

– І у будні, коли повертаємося додому з роботи, то разом вечеряємо, читаємо Біблію, граємо в настільні ігри, просто говоримо, сміємося. А у вихідні можемо посидіти з дружиною на терасі за чашкою кави чи прогулятися вечірнім містом. Діти з нами тоді не дуже люблять йти, бо ми з Ларисою нікуди не поспішаємо – гуляємо, дивимось один на одного, розмовляємо. Комарів ганяємо (сміється – авт.).  Цінуємо ці моменти, коли ми усі разом. 

У Сергія та Лариси дуже затишне подвір’я. Рівненький газон, охайні молоді деревця, невеличкі декоративні кущі та жменька квітів. У куточку – невелика грядка для зелені.

– То наш  земельний “пай” – сміється Сергій, показуючи грядку. – А ще ж ми вечорами хом’яків доглядаємо!

Місце справжнього відпочинку для душі і серця майстра-волонтера – тут, поряд з рідними, за чашкою ароматної кави на ганку під шум молодих гілочок садових дерев, у посмішках дружини та пізнавальних історіях синів. Так Сергій черпає сили та натхнення, аби вже завтра знову віддано працювати в тилу на перемогу.

Почитайте ще про крутих волонтерів:

1. “Можна вашу маршрутку поміряти?”. Як вечорами плетуть маскувальні сітки Бджілки Києва
2. “Вечорами я збираю “Оркодавів” – як механік чаклує над старими мотоциклами для ЗСУ на передову
3. Як зварювальник безкоштовно ремонтує генератори військовим

Вікторія Швець

журналістка, смт. Володимирець, Рівненщина