«Думають, пістолет – це маленька «пукалка»: як у київському тирі вечорами вчать стріляти з бойової зброї. Репортаж

Весняний вечір накриває лівий берег Києва. На мені зручні широкі штани й худі, волосся зібране у хвіст: так буде зручно. 

Я йду в тир СSA біля Дарницької площі. 

Це один з небагатьох тирів столиці, які працюють до 21:00 і куди можна піти після роботи.

Там не буде веселого ярмаркового гамору. Мені не отримати ведмедика за точний постріл. 

Сьогодні ввечері я вчитимусь стріляти з бойової зброї.

Постріл в сейф

У дворах поблизу Дарницької площі будівля з чорними металевими дверима. Поряд намальована зброя.

 Замість дверної ручки… макет гранати!

Заходжу в чорний коридор. Світло гасне. Відчуваю себе в якомусь шутері. Тільки зброю ще не видали.

– Раніше замість гранати був пістолет, – мене зустрічає адміністраторка Анастасія. – Такий жарт.

Але у нас тут рідко буває весело: люди приходять вчитися. Будь-що може статися завтра, і вміти поводитися зі зброєю – це не каприз. Це необхідність.

В тирі є дві галереї: для роботи з пістолетами та карабінами. 

– Починати краще з карабінів, – мене забирає навчатись інструктор Віталій. – Чомусь думають, що пістолет – це маленька «пукалка» і навчитись буде легко. Але ні: стріляти з пістолета найважче. 

Ми заходимо у залу для стрільби. На стінах мішені, під ногами гільзи. Місце для стрільця біля чорної бочки. 

Віталій спочатку питає мене:

– Як перевірити, чи заряджена зброя? Куди вистрілити: у підлогу, в стелю чи в вікно?

 Отетеріло дивлюсь на нього:

– Е-е-е, нікуди…

– От бачите, нічого не знаєте про зброю. Стріляйте в сейф, вмонтований в стіну. Навіть якщо проб’є його – куля застрягне в стіні.

Сімейні штурмові групи

Віталій має військову освіту та досвід. Він знає: найважливіше – культура поводження зі зброєю:

– Ввечері періодично приходять сюди на корпоративи й дівчата часто сміються спочатку. А потім чують постріл і серйознішають. 

Часто саме після тімбілдингів наступного разу приходять уже на навчання. 

Хлопці ж бувають дуже впевненими в собі й просять мене не заважати. Коли не виходить, а воно й не вийде саме собою, – тоді вже просять допомогти.

Віталій вчить цивільних та військових. Часто тих, хто готується приєднатися до ЗСУ.

А вечорами – сім’ї:

– Приходять переважно пари. Причому тренуються так злагоджено, наче готуються стати штурмовими групами. 

Може й мають зброю, але не скажуть, де лежить

Більшість з них пережили окупацію. І більше ніколи не хочуть почуватися беззахисними:

– Якось ввечері до мене прийшла бабуся з дідусем років по 75. Родом з Бучі. Вони були тоді там… Кажуть: «Ми хочемо навчитися стріляти з Калашнікова».

Я собі припускаю: можливо, вони мають цю зброю. Але не скажуть, де лежить. (Сміється)

Вистрілили по п’ять боєприпасів, навчились заряджати/розряджати. Ну і все. 

Та не всі учні попереджають Віталія, що були в окупації. Тому був і такий вечір:

– Одна дівчина прийшла, зробила постріл, кинула карабін на землю і почала тікати. Я подивився їй у вічі: погляд крізь мене. Бачив це раніше: так виглядає страх. 

З початком великої війни ставлення до вогнепальної зброї змінилось.

Зростає кількість власників. Спочатку вони проходять спеціальні курси. Далі оформлюють необхідні документи, отримують дозвіл та купують собі мисливські карабіни. 

Офіційної статистики немає, та Віталій каже, що нині в Україні кожен другий може мати власну зброю вдома:

– Тут, буває, плачуть від страху. Бояться самої зброї або звуку пострілу. Але якщо мають чітку мету – долають страх. 

Навчитися попадати в мішень можна за п’ять хвилин. Далі – вдосконалювати навички, щоб у разі необхідності знати, що робити.

Моя суперсила – навчити стріляти того, хто не вміє.

Ще постріл, не зупиняйтесь

Все, досить розмов. Навушники. Окуляри. 

Час діяти. Патрони в магазин. Ліва нога трохи спереду, носки кросівок дивляться вперед. Ліва рука витягнута, права розслаблена. І ніжно притулитись до AR-15 щокою.

– Бачите червону точку? Наведіть її на мішень. Палець на курок. Дихайте животом, повільно. Стріляйте!

Стою у незручній позі. Ліва рука болить: зброя важка. У навушниках чути шум. Червоний вогник стрибає по мішені. 

Звук пострілу розлетівся галереєю. Відскочив від стін і пішов глибоко під землю. Звідти по ногах через все моє тіло до кінчиків пальців і назад в карабін. 

Я вже відчувала це, коли однієї літньої ночі уламок ракети впав під моє вікно… Страх заціпив тіло. Дихати перестала.

– Ще постріл, не зупиняйтесь, – голос Віталія повернув мене в реальність. 

Я подолаю це. Вдих. Видих. Давай, Оля. Ти зможеш.

Стріляю ще раз. І ще. 

Йдемо дивитися, чи попала я кудись:

– Дивіться, ви пробили легеню, печінку і низ живота – це серйозні травми. Непогано.

Долати свій страх

На рецепції адміністраторка Анастасія робить мені великий стакан чаю з жасмином:

– Найбільше у стрільбі мені подобається долати свій страх. Якщо деякий час не займатися – він повертається. А я його переборюю знову і знову.

На диванчику вже чекають свого інструктора Руслана та Альона. Вони у радісному очікуванні.

– Я мріяла постріляти, і зараз моя мрія збудеться, – ділиться Руслана.

– Прийшла підтримати подругу, бо хто я така, щоб не підтримувати своїх друзів? – сміється Альона.

Вони доп’ють каву і почують звук пострілу. Яким він стане для дівчат? 

Виходжу на дощову вулицю. Я пропустила першу цьогорічну грозу, і в месенджерах повідомлення від друзів та рідних: «Як ти? Злякалась?»

Раптом усвідомлюю: неважливо, що саме я б почула – карабін чи грозу. 

Нам ще довго долати цей страх. І краще робити це через приціл.

Крім стрільби вечорами у Києві можна навчитися:

• Домедичній допомозі у Солом’янських котиків
• Старовинним танцям у співробітниці Музеї української діаспори
• Імпровізації у професійних гумористів

Ольга Бродська

журналістка