--22743

27 Жовтня, 2023

вечорниці

Мелодрами з 2010-тих чи гострі соціальні фільми? Кінокритики розповідають, яким вийшов серіал «Перші дні» для Netflix

З 1 листопада на Netflix вийде український серіал «Перші дні» про початок повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року.

Важливий момент: серіал буде доступний не лише українським користувачам (як значна частина українського контенту на платформі зараз), а для закордонної аудиторії. За словами представників студії, «Перші дні» зможуть подивитись у 30 країнах світу. 

«Перші дні» – це серіал-антологія, яка складається з шести серій. Кожна є автономним коротким метром, який не пов’язаний сюжетно з попередніми чи наступними серіями. Єдине, що об’єднує всі шість – це тема: те, як українці проживали перші дні повномасштабного вторгнення. 

На допрем’єрному показі у Києві у різних залах паралельно демонстрували по три різні серії.

Кінокритики Ігор Кромф та Кирило Пищиков сходили на показ і подивились по половині серіалу кожен. Розповідають удвох, яким вийшов серіал. 

Ігор Кромф розповідає про серії «Сім’я», «Київ-Берлін» та «Білий». 

«Сім’я»

В Ірпені живе типова українська родина заможного середнього класу: красивий будинок, гарна іномарка. Тато, мама дві доньки і пес. І раптом в цю ідилію приходить війна.

Тато, який працює десь в креативних індустріях, не знає, що йому робити. Мама теж в шоці.

Перший чоловік мами Сергій телефоном говорить, що треба вшиватись з Ірпеня, якомога швидше. Глава сімейства проти виключно тому, що якийсь Сергій ним командувати не буде.

Будинок обстрілюють, в результаті їх евакуйовує той самий Сергій до себе додому. А там уже виявляється, що глава сімейства Паша був його кращим другом і ще багато чого. 

Головний посил цієї серії в тому, що під час війни всі забувають про колишні сварки. Але виглядає все це наче якась серія старого такого телевізійного шоу «Сімейні мелодрами».

Діалоги повні кліше, звучать неправдоподібно. І навіть попри те, що у серії непоганий акторський каст (Тарас Цимбалюк, Катерина Варченко та Роман Луцький) – грати їм там немає чого.

Ця серія – як привіт з телебачення 2010-х років. 

«Київ-Берлін»

У 2021 році берлінський хірург Клаус (Фабіан Маннель) на вулиці знайомиться з українкою Марусею (Марія Стопник). Випадкова зустріч стає коханням з першого погляду.

І от з початком вторгнення закоханий німець їде через пів Європи в прифронтовий Київ рятувати свою кохану.

Але Маруся сама кого хочеш врятує – вона активно волонтерить і не збирається нікуди виїжджати. Навіть при загрозі того, що Київ може впасти.

Закоханий Клаус теж вливається у волонтерський двіж. Купа пригод, пов’язаних з цим, змінюють його погляд на цю війну. 

Серія виглядає трошки наївно, а деякі гостросюжетні сцени неправдоподібно (у деяких сценах героїв мали убити зразу).

Однак загалом «Київ-Берлін» дуже класно передає атмосферу Києва у перші дні війни і тієї шаленою волонтерської енергії, яка тоді наповнила місто. А сцени флешбеків, яких ледь не пів серії, досить непогано розкривають історію персонажів та вдало римуються з основним сюжетом. 

«Білий» 

Серія, яка захопила найбільше. Досить гостросоціальне висловлювання від Павла Острікова, чий повнометражний науково-фантастичний дебют «Ти –космос» дознімали вже буквально під час вторгнення. 

В центрі сюжет бездомний на прізвисько Білий (Ярослав Безкорований). Він колись жив в Донецькій області. У 2014 році туди прийшла війна.

Дім і документи Білого знищили, дружина загинула. Тепер Білий разом з сином живе в зламаній автівці на пустирі десь серед київських спальників.

Заробляють собі на хліб вони тим, що грають на баянах в переході. Документи Білий відновити не може, бо він офіційно зник безвісти. Майбутнього в нього немає. Після початку повномасштабного вторгнення Білий хоче в армію, але нікому не потрібен бездомний без документів.

Врешті-решт Білий знаходить, як стати корисним своїй державі, яка на нього вже «забила»

«Білий» виглядає як дуже стала і гарно сценарно прописана та зрежисована короткометрівка з якогось українського фестивалю.

Ярослав Безкоровайний видає досить потужний монолог наприкінці серії про те, що таке патріотизм і як іноді «не глянцево», але не менш щиро він виглядає.

Історія, яку пропонує нам Остріков, дійсно змушує задуматись над питаннями нашої соціальної політики. Однозначно дуже хороша серія цієї антології.

Загалом з переглянутих трьох серій можна зробити такий висновок: якщо з українським повнометражним кіно ми вже навчились працювати і створювати дійсно вражаючі історії. І вони однаково «заходять« і фестивальні публіці, і масовому глядачеві («Памфір», «Люксембург, Люксембург», «Стоп-Земля»).

То з серіальним форматом нашим кінематографістам ще треба вчитись працювати, адже важка спадщина телебачення 2000-2010-х років не покидає стилістику та підходи наших серіальних майстрів досі.

Однак те, що точно варто відзначити як позитив – це сам факт такого активного руху на західний ринок та займання найбільших стрімінгових платформ. Це багато в чому слугуватиме мотивацією знімати якісніший контент. 

 Кирило Пищиков розповідає про серії «Мами», «У зоопарку» та «Будинок із зіркою»

«Мами»

Перший епізод, який показали в моєму залі, був «Мами». Це драма про двох лесбійок, що виховують хлопчика Ігоря з прізвиськом «Вовчик». Ще мають трьох собак та черепаху.

Режисеркою епізоду була Тала Пристаєцька, шоуранерка серіалу «Кріпосна». 

«Мами» – важливий епізод, в якому піднімаються проблеми прав ЛГБТ+ людей в країні. Однією з проблем для нерідної мами «Вовчика» є те, що вона не може виїхати з сином за кордон.

Бо на офіційному рівні вона йому ніхто. На цю проблему накладаються і побутові халепи: в машині немає бензину, в столиці неймовірні пробки, з тваринами теж складно, та і повітряні тривоги ніхто не відміняв. 

Проблеми у «Мами» виникають на двох рівнях: сценарному та операторському. На сценарному рівні фільм відчувається як епізод «Сімейних мелодрам»: тут багато сліз, скандалів і суперечок, але зовсім мало сюжету. Весь сюжет серії міг органічно вписатись в десятихвилинний короткий метр, але його розтягують на півгодини. 

З операторською роботою тут все теж не дуже добре. І таке  можу сказати про всі три епізоди, які я подивився. Надто часто використовують крупні плани, камера майже ніколи не буває статичною. 

І в цьому можна навіть побачити творчий задум – тремтяча камера в кіно та серіалах часто символізує невпевненість персонажів або ж невизначеність ситуації. А початок повномасштабного вторгнення дійсно був часом незнання, сумнівів та страху.

Проте за три епізоди я лише декілька разів бачив статичні кадри, які б давали перепочити від вічного тремтіння. 

«В зоопарку»

Другим епізодом для мене став «В зоопарку». Це історія, заснована на реальних подіях, коли працівники одного з приватних зоопарків Київщини опинились в окупації на 34 дні.

Режисером був Артем Литвиненко, і йому дісталась найцікавіша історія з трьох, показаних в моєму залі. 

За сюжетом молодий хлопець напередодні повномасштабного вторгнення влаштовується різноробочим в приватний зоопарк на Київщині. І одразу ж розчаровується у роботі.

 Наступного дня планує поїхати з зоопарку. Але росіяни починають навалу і головний герой застрягає в зоопарку разом з іншими працівниками та тваринами.

«В зоопарку» має ті ж проблеми, що і «Мами», хоч і трохи менше. Тут хоча б є трансформація героя, який з егоїстичного циніка поступово стає людиною, якій не байдуже. В цій історії також більше цікавих подій – персонажі стикаються і з блекаутом, і нестачею тепла, і навіть з російськими окупантами, яким плювати на всіх. 

Епізод може легко розчулити глядача, адже від російської агресії тут страждають не тільки люди, але й тварини.

Проте тут можна побачити і ширшу проблему існування зоопарків як таких. Адже мавпи, кабани чи носоріг страждають не в останню чергу і тому, що взагалі опинились в неволі.

Тобто питання, яке транслюють в епізоді виходить за рамки війни і звучить так: а чи мають взагалі існувати зоопарки (особливо приватні) в такій формі в ХХІ столітті? 

«Будинок із зіркою»

Третім і останнім з епізодів, що я подивився, був «Будинок із зіркою». Це історія, заснована на спогадах Андрія Данилко, що залишився в столиці в своїй квартирі в будинку із зіркою на Хрещатику.

Режисеркою була Катерина Царік. 

«Будинок із зіркою» мабуть, найбільш комедійний епізод з тих трьох, які я бачив. І це одночасно як його плюс, так і мінус. 

З одного боку історія Данилка дійсно показує абсурдність війни, особливо в тилу, очима народної зірки. 

З іншого – дивитись на те, як Данилко у виконанні В’ячеслава Довженко страждає від того, що у нього в холодильнику немає нічого, окрім чорної ікри, буває навіть дискомфортно. Так, комічний елемент в цьому присутній. 

Та важко відкинути думку про те, що поки головний герой страждає через «проблеми білих людей» і не знає, як пилососом користуватись, в усій країні тисячі людей сидять у підвалах, тисячі чоловіків та жінок ідуть добровольцями до військоматів чи займаються волонтерством.

Тому комедійний потенціал «Будинку із зіркою» розбивається об реальність. Тут є смішні моменти, але співпереживати головному герою напрочуд складно. 

Попри хороший потенціал, «Перші дні» є швидше  невдалою спробою передати атмосферу та переживання цивільних, які залишились в Києві на початку повномасштабного вторгнення. 

Формат антології для таких історій хоч і влучний, але у випадку «Перших днів» стає якоюсь викривленою версією «Чорного дзеркала». Де замість небезпеки нових технологій головним ентертейментом стає велика війна.

І це надзвичайно сумно, адже у кіно та серіалів є величезний мистецький потенціал для осмислення страшних та трагічних подій. Однак «Перші дні» – це не про мистецтво, це про контент.  

Кромф Ігор

Кромф Ігор

читати наступне

Ось про що ми пишемо в інших рубриках

Київське ескімо, смак борщу, сиру й хліба: 7 закладів Києва з оригінальним морозивом

«Чоловік з передової хвалив дистанційний мастурбатор»: як секс-іграшки допомагають парам кохатися на відстані