«Це не про танці»: як поет Вишебаба та Dj Tapolsky міксували слово й музику на Пейзажці в Києві, щоб допомогти ЗСУ

Величезне літнє сонце нависло над Замковою горою. Люди неквапом гуляють Пейзажною алеєю. Самокатники пропускають велосипедистів. А ті — дітей, які мчать за мильними бульбашками. Красиві сукні, смішні футболки. Сміх й уривки розмов. 

На лавах обабіч алеї йде торг пахощами, фентезійними сережками та силянками. Дівчина у білих бриджах закликає охочих на розклад таро. 

Інша сперлась на дерево та говорить телефоном. Малюк пензля Гапчинської усміхається нам з її шопера.

Як каже моя знайома — це «Київ, схожий на мирний». 

Це ж Тапольський! Має бути щось круте

Я йду в сонце, ближче до Андріївського узвозу. Над урвищем вже стоїть діджейський пульт, мікрофон та софіти. Через пів години, рівно о 20:00, тут відбудеться щось максимально дивне. Ми почуємо вірші про війну. Ми почуємо драм-н-бейс. Ми… Що?

Двоє військових заколабились для спільної творчої події: поет Павло Вишебаба та ді-джей Анатолій Тапольський. Поки в моїй голові пазли не складаються: слухатимемо поезію про війну чи танцюватимемо? 

— Це ж Тапольський! Я його на власні очі бачила, але ще не чула, — Марія розмістилась під деревом. Прийшла завчасно.

Крім неї, на траві зібрались підготовлені слухачі з килимками, канапками й напоями. Настя чекає концерт, лежить на коцику, дивиться в небо:

— Пейзажка, захід сонця. Цей той Київ, який люблю. Павла та Анатолія поважаю. Має бути щось круте.

Пес Арчі теж чекає. Правда, йому очікування дається складніше.

Тому він починає рити ямку. Земля летить Марії у штани. Сміючись, вона встає та йде витрушувати з себе київський ґрунт. 

Реальність, розібрану на деталі, збираю в пейзаж Вітчизни

Навколо імпровізованої сцени півколо близько сотні людей. Військові, мами з маленькими дітьми, закохані пари — тут всі. Тапольський та Вишебаба займають свої місця.

Павло лаконічно вітається та оголошує збір:

— Сьогодні збираємо на потреби 68 та 59 бригад ЗСУ, Покровський напрямок. 

Прозорі коробочки з QR-кодами виблискують пластиковими боками на сонці. Почали. Над Пейзажною алеєю, над тим Києвом, який любить Настя, грізно нависає війна. Завиває повітряна тривога. Павло пропонує охочим піти в укриття. 

Але концерт триває:

— Ти запитуєш, що таке війна (я не питав). Війна — це опинитись не на тій вулиці.

Легкі фортепіанні нотки підтримують вірш «Арафатка», щоб він не знищив нас своєю правдою. Про танці мова взагалі не йде.

— Знаєте, що згадується на війні? Магістральні моменти життя. Для мене це перше кохання. І я написав їй листа.

Павло трохи вагається. Мабуть, цей вірш особливо важливий:

— Не знаю, де лист цей тебе застане, із присмаком гару й сльози в гортані. Реальність, розібрану на деталі, збираю в пейзаж вітчизни.

Я дивлюсь угору й уявляю, яке чудове буде у мене життя

Сонце стає насиченого кольору пінк.

Пані у зеленій сукні змахує сльозу. Діти, що як і я, сидять на асфальті, розкладають іграшки та сміються. Вони не слухають концерт. Живуть своє дитяче київське життя.

Юнак справа знімає з себе піксельну куртку та накидує на плечі своїй дівчині. Тапольського стає чути гучніше. З кожним віршем він додає динаміки. І так, вже відчутно: це драм-енд-бейс. І він… Абсолютно логічно вплітається в канву вечора.

Вірш «Дерево» вже більше схожий на речитатив: музика Анатолія стає променями сонця, що заходить. Трохи сліпить. Вражає красою. Перекриває дитячий сміх.

— Я лежу на теплому асфальті

у місті, назву якого не знають за його межами,

вулиці якого ще настільки тихі,

що можна ось так лягти посеред дороги

і розкинути руки.

Я дивлюсь угору і уявляю,

яке чудове буде у мене життя,

проростаю в серпневе небо,

а звідти, як жуки з листя,

зриваються зірки.

Наступний твір він написав для побратима та його дівчини — українки з Донбасу, що лишалась там під обстрілами заради нього. Вижила. Вдалося вмовити її виїхати:

— Хочу, аби оминули вас міни та їх уламки,

Витримав струси його бліндаж, вкрили тебе серпанки.

Хочу, щоб він віднайшов тебе цілу посеред пилу,

Щоб ви поїхали разом геть, більше не загубились.

В горлі з’являється ком. Та не дає розплакатись музика. Я ловлю її надшвидкий ритм. Бачу себе на початку великої війни, обвішану волонтерськими пакетами. Тоді було два правила: не зупинятись та слухати танцювальну музику. «Доброго вечора, ми з України» — трек, який не дав мені розсипатись. Як і багатьом. 

Лінія. Лінія. Плюс

Кілька днів тому Павло та Анатолій випустили спільний трек «Плюс». Кліп теж є. Головна героїня записує кружечки-відео для коханого, що на «нулі». Драйвова музика Тапольського та один з найсильніших віршів Вишебаби.

Чую знайому мелодію, Павло розповідає про трек. До мікрофона запрошує Дарію Плахтій:

— Лінія. Лінія. Плюс.

Вона починає співати, та раптом іде. Павло продовжує за нею. Трек качає. Ми починаємо рухатися в такт, але… Анатолій каже нам:

— Це останній трек, концерт закінчується.

Кінець вийшов зім’ятим. Хтось сподівався на біс. Та все закінчилось. До Павла вишикувалась черга по автографи та фото.

Трійця друзів теж тут: Анжеліка, Анастасія та Максим.

Дівчата мають однакові враження:

— Танцювальна музика та вірші про війну — це реалії сьогодення. Подобається. Музика дозволяє зануритись у вірш, — каже Анастасія.

— У мене чоловік військовий. Я звикла до такого дисонансу, — ділиться Анжеліка.

— Я не вірю, що існує талант. Людина або робить і в неї виходить, або ні, — впевнений Максим.

Це дуже тонка грань

Крізь натовп прослизнула до Анатолія, який отримав назад коробочки, наповнені донатами, та пакує вініл:

— Не хочу, щоб люди танцювали. Це недоречно. Ще до війни я придумав ідею з поетами — мені заходить. Чи боявся я осуду, що міксуватиму вірші про війну та танцювальну музику? Ні. Чого мені боятись осуду невідомо кого? Я розумію, що роблю та навіщо. Так, це танцювальна музика. Але я хочу, щоб вона була з сенсом. Саме так ця музика може існувати під час війни. 

Нещодавно зіграв сет біля донецької стели. Хвилювався. Це тонка грань, проте для мене було важливо зіграти там. Багато відгуків отримав: негативу не було. Можна і треба грати в таких місцях. Танцювальна музика має розвиватись, як і будь-яка інша. В тих умовах, що є. 

Світло ліхтарів падає на локальні компашки, що прийшли нам на зміну. На колонках та телефонах грає інша музика. Я спішу встигнути додому до комендантської. 

Ми живемо так, ніби біжимо між краплинами. встигаємо зарядити гаджети між чорними блискавками графіків відключень, з’їздити на метро на лівий берег між тривогами, виспатись перед входом балістики у наш повітряний простір.

В наших головах ліричні вірші про війну. При ритмі життя у 180 ударів на хвилину. У стилі драм-н-бейс.

Ще про київські вечори:

Ольга Бродська

журналістка