Розмова про секс, від якої зупиняється дихання: як говорити з дитиною правильно

Підлітковий вік сьогодні починається не в 12, а вже в 9–10 років, і те, як батьки проживуть цей період разом із дитиною, закладає фундамент стосунків на все подальше життя. Про гормональні бурі, перше кохання, гроші, залежності й головне — як любити дитину, яка щодня прокидається нібито в іншому тілі, — психоаналітикиня, докторка філософії Анна Кушнерук розповіла в програмі «Точки опори» з Ілоною Довгань.

Це розмова про те, чому підлітковий бунт не катастрофа, а необхідність.

Чому бунт не можна забороняти

Межа підліткового віку зсунулася: перші зміни — гормональні, культуральні, етичні — приходять уже з 9,5–10 років. І злам у цей період має відбутися обов’язково, наголошує психоаналітикиня. Питання лише в тому, яким шляхом він піде: дитина або зламається й захворіє, або піде у справжню протестність — і це не найгірший варіант.

«Це непогано, коли підліток починає агресивно виборювати щось, що для нього по-справжньому важливо. Це не дитина сказилась або вона некерована. Це період, який обов’язково потрібно проживати разом — з повагою, з безпечністю. Ми не маємо права, як батьки, відбирати в людини, що стає дорослою, отих реакцій».

Найнебезпечніший сценарій — коли бунт відтерміновується. Він однаково настане, але вже пізніше, коли є шлюб, діти, робота, гострі фінансові питання.

«Оця підлітковість, бунтарність може наламати таких дров, що там може бути страшна біда. Доросла людина починає поводитись так, нібито їй нав’язують чужу волю. Вона забуває, що це і є її вибори. Я цю людину любила, цих дітей народжувала, бо хотіла бути мамою. А тепер усе починає сприйматися як тягар. Виглядає це так, наче людина буквально сказилась».

Батьки, за словами Кушнерук, потрібні дитині як безпечний тренажер — майданчик, де можна тестувати емоції, сваритися й миритися, лишаючись у сталих стосунках. Стала — означає «я тебе не виганяю». Причому виганяти можна не лише з дому, а й із серця, фразами на кшталт «мені за тебе соромно».

«Більшість із нас знає, як це, коли тебе розлюбили. Згадайте цей стан, коли на тебе дивилися як на ясне сонце, а потім ти ніхто. І на тебе дивляться, виключно вишукуючи твої недоліки. Те саме відбувається з підлітками. На них починають дивитися, як на тих, кого розлюбили. Це таке каліцтво».

Тіло, сором і приватний простір

Щоб зрозуміти дитину, Кушнерук пропонує уявити природу цих змін.

«Уявіть, що ви прокидаєтесь, а в вас виросла третя нога, четверте вухо, два носи. Ми бачимо щось, чого реально не має бути. Ми налякані, нам некрасиво, ми хочемо це приховати. А зрілих нейромедіаторів, щоб цю напругу адаптувати, ще немає. Плюс ми нікому не віримо, бо в мене правда третя нога, а ви кажете: та нормально, тобі личить».

Звідси відчуття, що всі дорослі брехуни: тіло змінюється швидше, ніж психіка встигає це усвідомити. Найгірше, що можуть зробити батьки, — відмахнутися. «Та в тебе все пройде» психоаналітикиня називає вбивчою нечуттєвістю. Замість заперечення вона радить визнати проблему й запропонувати інструмент.

«Приходить дитина: мам, у мене прищик на лобі. Що ми робимо? Кажемо: покажи, будь ласка. Бачу. Що будемо з тим робити? Варіанти — кепка, чубчик, помите волосся. Ми одразу підсовуємо можливість вирішувати проблему. Це повага. А якщо це історія не вигадуй, тобі вічно все не те — ми вже не про дискомфорт кажемо, а про те, що дитина не відповідає нашим вимогам».

Це стосується й вторгнення в кімнату. Стукати Кушнерук радить «з народження дитини» і перепрошувати, навіть якщо здається, що вже пізно: перевчити себе набагато важче, ніж навчитися робити це від початку.

Секс, кохання і чесність

Пряме «сідай, поговоримо про секс» не працює — дитина не готувалася до розмови морально. Кушнерук радить діяти інакше.

«Не лишайте дитину в жасі спостерігати. Ми стали свідками еротичної сцени в кіно — скажіть уголос: о, мені не зовсім зручно це разом дивитися. Скороченість натяків і показування власної незручності — це для дитини запрошення приходити у складні теми. Давайте не вмикати політрука з політбюро. Давайте позиціонувати себе як людей, які знають, що кохатись — це прекрасно, що тіло — це прекрасно».

Знецінення перших почуттів — «та в тебе цих любовей ще сто буде» — вона теж вважає недоречним, бо для дитини це кінець світу.

«Не завжди діти готові говорити про інтимні переживання. Але бути безпечним простором означає, що при тобі вона може сумувати. Скажіть: нещасне кохання, я так співчуваю, в мене теж так було. Лиште простір для суму. Майстерність батьківства не в тому, щоб відібрати всі почуття й замінити правильними, а в тому, щоб створити простір, де можна бути сумною».

Наркотики, гаджети й гроші

Щодо залежностей позиція психоаналітикині категорична: гарне виховання не гарантує безпеки, бо продавці знають, як підійти до кожного. Єдиний реальний захист — щоденний близький контакт.

«Є дурні діти, які приймають наркотики, а є не дурні, які не приймають — так не буває. Прекрасні діти стають жертвами. Моя задача — бути настільки в близькому контакті, що я побачу, коли їй зле. Тошнить, дивні зіниці, шкіра змінюється, апетит, специфічна тривожність. Я маю мати такий повсякденний, делікатний, але регулярний контакт. Це святе слово, щоб побачити ті зміни».

Водночас Кушнерук застерігає: часто батьки називають залежністю те, що є нормальною зацікавленістю — кіберспортом, законним заробітком, інтелектуальними іграми. Варто чесно спитати себе, що саме здається залежністю — можливо, лише те, що дитина не хоче говорити саме з вами.

Гроші психоаналітикиня називає необхідною складовою свободи, яку треба давати регулярно, попри те, що частину дитина витрачатиме на несхвалюване.

«Вас усе одно будуть дурити, бо гроші — це свобода, а свобода завжди вимагає певного приховування. Зважте, на що ви готові закривати очі з поваги до людини. Я знаю багато випадків, коли батьки були останніми, хто мав реальну картину життя своєї дитини. Були впевнені: я все знаю, у нас спільна карта. Ніякого стосунку до реальності це не має».

«Скинути батьків з п’єдесталу» — нормальний і потрібний процес, який батьки мають дозволити, поступово звільняючи місце для однолітків та інших авторитетів.

«Це не дитина має скручувати мені голову й здирати мене звідти, бо я лізу, як той упир. Я сама маю потрошку злазити, бо тепер у неї свої вершини, які треба здолати. Злазьте з того п’єдесталу — це не ваше місце. У вас є своє життя, займайтеся своїми проєктами».

Головне ж, наголошує Кушнерук, — що любов до підлітка вимірюється не подарунками, а простором, повагою і ніжністю.

«Більшість батьків не вміє любити своїх дітей, бо більше за них боїться. А страх сприймається як напруга, а не як піклування. Любити дитину — це слухати її, це мовчати з нею, це робити те, що вона любить. Для підлітка любов — це повага, безпека і простір. Простір — це така дірка, в якій можна розмістити свій гнів, радість, закоханість, біди, відпочити, посваритися. Любіть, як вас любили».