«Чехи думали, що ми їмо одне сало!»: як рестораторки з Кіровоградщини готують українські страви в Чехії

Листопадовий вечір мерехтить вуличними ліхтарями. На годиннику близько 17-ї. Вітер несе мряку, перехожим вже зимно і вони кутаються у в’язані шарфи. 

Осінь в Чехії дуже подібна до української. Тільки щоб знайти заклад, у якому українці можуть відтопити замерзлі серця, треба постаратися.

Я знайшла. У місті Плзень нині тільки один ресторан української кухні. Керують ним мама Оксана і донька Марина. Вдень вони працюють у супермаркеті, ввечері годують людей і до ночі роблять заготовки на кухні.

Це розповідь про їх вечори і смачні українські вечері далеко від України. 

Ресторан «Україна»

Знаходжу на мапі, спускаюсь сходами у підвал будинку. Два великі дерев’яні столи, та кілька менших. На стінах середньовічні щити та зброя. Телевізор біля барної стійки транслює «Світ навиворіт» з Дмитром Комаровим.

За одним зі столиків з апетитом смакують дві пані. Помічають мене:

— Хочете поїсти у нас? 

— Так, щось би перехопила.

— Є шашличок. А ще борщик. Будете борщик?

Звісно буду. Проходжу до свого столика:

— Це у нас сніданок… Я Оксана. Це моя донька Марина, ми власниці ресторану і все робимо самі.

Ще разом з ними працює брат Марини та син. Вони приїхали до Чехії з Кіровоградської області вісім років тому. 

— Я 35 років готую їсти для людей, — з гордістю каже Оксана, пригладжуючи рукою скатертину на столі. — Дуже люблю готувати! Готую тільки так і тільки те, що сама б їла. В Україні колись працювала на райпотребсоюз, потім вирішила відкрити свою справу. Винайняла приміщення для ресторану. Назвала його «Україна». 

Паралельно будували новий, повністю свій. Проводили бенкети, весілля — все. Тримали курей, качок — мали велику господарку. Якось навіть брат Поплавського у нас день народження святкував, хвалив. 

Все робимо самі

Та прийшла чорна смуга. У Оксани помирає чоловік, гине брат. Племінники вступають до лав ЗСУ. Орендарі забирають приміщення діючого ресторану, а конкуренти спалюють недобудований. 

Марина та Оксана опиняються самі з дітьми:

— Розпочинати нову справу там же не було сенсу, — з болем каже Марина. — Ми продали те, що лишилось, сіли в машину і поїхали. 

Через страх за своє життя та бізнес Марина та Оксана навідріз відмовились фотографуватись. Тому мені допоможе магія слова, а вам — уява. 

Марина у чорному спортивному костюмі з розсипом стразів на плечах. Темне волосся зібране в тугий хвіст, у вухах акуратні прямокутні сережки. Карі очі, чорні брови, світлий погляд, французький манікюр. Оксана теж у чорному: светр та штани. Масивні золоті кульчики. Волосся кольору воронячого крила зібране в ошатну гульку на маківці. У неї манікюр червоний з золотим:
— Оце тільки зробила, а вчора приїхала з Норвегії посилка з рибою. То чистили, патрали. Одразу розділили: частину коптити, маємо власну коптильню. Іншу засолили.

Навіть тут, в Чехії, ми все самі робимо: ковбаси, буженину, рулети, рибу в усіх видах. Тут є українці-фермери, які вирощують свиней. Якраз купили у них свіже м’ясо, зараз його обробляємо. Тому на кухню вас не пустимо, — зі сміхом каже Оксана.

Чехи думали, що ми їмо одне сало

До зали заходить Сашко — син Марини. Спостерігає за нами. Бере совок та віник і швиденько замітає квіти, що осипались з букета на столі.

Саша теж допомагає: робить піцу:

— Накладаю на піцу різне м’ясо, овочі, поливаю кетчупом, — сором’язливо каже хлопець.

— А кебаб хто робить? — з гордістю питає Оксана.

— І кебаб! — усміхаючись каже Сашко.

У холодильнику видніються смугасті спинки свіжозасоленої скумбрії. Сашка фотографувати мені дозволили. Тож ось він, позує нам з рибою.

Шкода, що ви не відчуваєте цей запаморочливий запах солоної рибки.

Сашко вертається на кухню, а ми за стіл. Щоб почати справу тут, потрібно було з України привезти багато документів:

— Всі можливі сертифікати, дипломи, фотографії з роботи й докази того, що ми дійсно працювали в цій сфері та вміємо вести такий бізнес, — згадує Марина. — Чехи мало знали про українців.

Думали, що ми одне сало їмо і нічого не вміємо готувати… У цьому приміщенні на кухні дерев’яні столи були. Ми купили інші, щоб було за стандартами громадського харчування. 

Бородаті байкери приїжджають на вареники

Перший поверх закладу працює як кафе. На другому банкетна зала. Там святкують весілля, дні народження — все:
— Часто пара гуляє весілля у нас, потім хрестини, перший рік дитини.

Особливо мені хрестини подобаються. Ще на одного українця більше стає, хоч ми й далеко від дому, — Оксана змахує сльозинку. — Ми відкрились вісім років тому, одразу як приїхали. І були хрестини. Тепер хлопчику вісім років, ми бачимо, як він росте.

До нас приходять як додому. Є пара, яка дуже гарно танцює. Люблю дивитись на них.

Часто гості просять підготувати сюрприз для близьких:

— Один раз попросили на таці винести смартфон — подарунок чоловіка дружині, — пригадує Марина. — Інший раз для мами просив гість заховати кульки та накрити столи. Вимкнути світло та увімкнути, коли вона зайде. Хто наші клієнти? Крім українців, до нас приходять туркмени, чеченці, німці, угорці, словаки… 

Чехи, звісно, теж. Деякі приїжджають з Праги: це близько години їзди. Недавно автобусом 60 чоловік приїхало відсвяткувати день народження. Подобається їм у нас. На свято борщ замовляють. Ще часто байкери бородаті в косухах заходять навернути вареників.

Борщ для ЗСУ

— Ми вміємо готувати все, — підхоплює Оксана. — Від овочевого салату до фаршированого коропа. Наша спеціалізація — святкові страви. Ще моя мама ходила по весіллях, куштувала та збирала рецепти. Скільки страв вміємо робити? Буде понад двісті найменувань, не рахували. Навчились і суші крутити, бо запит буває. Тут неподалік суші-ресторан є, до речі. То їхні працівники до нас бігають поїсти борщу.

Коли почалась велика війна, почали годувати біженців та військових:
— Мами з дітками приїжджали й чекали у нас, — розповідає Оксана. — Не знали, де їх розмістять. Погода ще така була — мряка, сирість. Вони грілись, їли. Звісно, безплатно. Пізніше готували їжу на фронт. Закатували у банки тушкованку, соління, каші.

Навіть борщ. Гуртувались з іншими українцями тут і відправляли їжу та інші необхідні речі бусами й автівками. Чуємо часто, що ті, хто виїхав, живуть собі щасливо, забувають про Україну. Це неправда. 

По людині можу сказати, що вона замовить

Графік у рестораторок важкий:

— До третьої-четвертої ночі готуємо, — зітхає Марина. — Потім трохи поспимо та йдемо на іншу роботу: підпрацьовуємо касирками у супермаркетах. Далі повертаємось сюди. Буває період хороших прибутків, а буває як зараз: не вистачає сплатити за світло.

Ось і мій борщик: велика порція, 4 шматки хліба, намазка, кілька зубців часнику та сало (₴168). До цього ще компот: борщ гарячий, поки поп’єте. Обпікалась, їла, постогнувала від задоволення. Борщ був не ідеально червоним, смак без якоїсь особливої родзинки. Це був домашній борщ, зварений люблячими руками. Я його їла, а він мене наче обіймав.

— Я по людині можу сказати, що вона скоріше за все замовить, — з хитринкою каже Оксана. — От ви б, якщо не борщ, то замовили б легкий салат. Цезар, наприклад. І трохи шашлику.

А я так, я б таке з задоволенням поїла!

Люблю дивитися, як їдять

— Ще у нас на сайті одне меню, а готові можуть бути інші страви, — продовжує Оксана. — Коли просять накрити стіл на день народження, я питаю який приблизно бюджет та хто буде. І готую такі страви, щоб всім сподобались і на будь-який бюджет наїлись.

Молодь не зрозуміє того ж фаршированого коропа, наприклад. А ще ціни у нас теж не фіксовані. Якщо бачу, що голодна людина, а грошей має зовсім мало, то не візьму з неї. Хай поїсть в апетит…

За час нашої бесіди гостей не було:

— Так буває. Та частіше не встигаємо самі поїсти, навіть просто води випити ніколи. Але мені це в радість. Люблю дивитися, як їдять. Особливо чоловіки після важкої роботи: з апетитом, багато, — усміхається Оксана. — Для того й працюємо.

Збираюся йти. Дістаю телефон для оплати картою. Марина та Оксана синхронно крутять головами:

— Та ну ви що…

Більше про смачні вечори:

Ольга Бродська

журналістка